Розповів мені цю історію дід. А дід людина слова, якщо щось скаже, пообіцяє, по можливості виконає відразу, а якщо чекати доводилося, то зовсім трохи. У дитинстві він мені постійно іграшки всякі привозив, історії розповідав, сміялися разом до упаду, а мені його ще сміх подобався — дзвінкий такий, не як у людей похилого віку зазвичай буває, як молодий заливається. Я виріс, у село до нього в гості їздити став рідко — школа, заняття всякі, нові технології і ось позаминулого літа сказав мамі, що хочу в гості до діда з бабусею навідатися, давно в них не було, місто зовсім з’їло мене. А бабуся чудово готує, ще худоба своя – корови, кури, кози – так, що все своє, і мене так і потягло на свіже повітря. Зібрав дрібнички, мама подзвонила дідові ввечері, щоб за мною приїхав. Я сидів як на голках, я ще тамтешніх хлопців знав добре, разом байки один одному розповідали, я дідівські іноді переказував, лазили старими сараями, ходили до будинку, покинутого, де за сільською легендою духи жили. Злякалися ми тоді про те, що
миша пробігла — дівчисько помітила краєм ока рух, та як ламанеться, закричить, що ми за нею все повискакували як у попу поранені. Пройшло з того часу років сім-вісім, не менше. Вийшов на балкон і дивлюся, дідусь старий москвич під’їжджає. Ну, у мене тут посмішка до вух, хоч за в’язочки пришила в усі тридцять два зуби, я сумку взяв, батька з мамою цмокнув, та помчав надвір. А дід уже машину припаркував, москвич старенький, але ціленький на сонці блищить, а дідусь стоїть, притулившись до дверей, та посміхається. Я підбіг, обійняв його, сів уперед, пристебнувся, поїхали. Я почав розпитувати, як село, як сусіди, як ведеться господарство — дід охоче відповідав на моє слововиверження, терпляче так, з посмішкою, радий онука бачити як-не-як. Виїхали вже за межу міста, як я запитав про свого найкращого сільського друга, Федора. Дружили ми тоді сильно, не розлий вода, один раз навіть у дівчинку одну закохалися, але вирішили по-братськи залишити її і не міняти, так би мовити «братву на бабу». Дід одразу насупився, кермо міцніше стиснув, похмуріше хмари став. Ну, я зрозумів, що щось не те. Вирішив помовчати, не розпитувати, сам дізнаюся, та дід почав. З його слів писатиму:
«Федька хороший хлопець був, молодий зовсім, та шкода хлопця. 17 років всього (він старший за мене на рік), пороху не нюхав. Зв’язався він з недоброю справою… Батьки його в місто у справах поїхали, а сина залишили вдома і покарали йому господарство» в чистоті тримати. на пасовище виганяв, стежив за ними, та ось почав один раз колодязь чистити. оточити всю цю гидоту зі стін, та з дна очистив. внизу. Прив’язав гачок до палиці, та витягнув нагору. Я бачив як він криницю чистив, часом бабуся охала-ахала, що, мовляв, він так низько нахиляється, не впав би! Я теж захвилювався, вирішив навідатися. Бабуся млинців напекла, я взяв в’язку, та до нього. Зайшов у хлів — немає нікого, а корова мало не по коліно в гною, вим’я роздулося, наче не перегоріло молоко. Тут я й запідозрив, що щось не те, побіг у дім до нього швидше. Постукався, всередині якесь шубуршання почув, а як постукав — все затихло. Тут я двері щось здуру мало не вибив і на підлогу не впав — двері не зачинені виявилися. А в хаті пахне якоюсь мертвиною, їй Богу. Я злякався, чи не забив хлопця хтось, усі кімнати оббігав і застав його лежачим на підлозі у вітальні – звідти найдужче пахло. Думав, пропав Федір,хапаю його за плече, а він очі розплющив, під ними кола сині. Обличчя змарніло, ледве руками ворушить, а очі живі, наче яскравішими ще стали. Зелені, сяють, ось-ось іскри поміче. Федька хлопцем гарним був, а тут втомлений, змарнілий, років на десять постарів. Я його хапаю, на ноги поставити намагаюся, а він стояти не може, мямле тільки щось: «Ноги, ноги, ноги…» Тут я й зрозумів, що ноги в нього зовсім не рухаються. Забралися видно. Я подумав, раптом хворів на щось, на крісло його посадив, давай розпитувати. А він на обличчя не дивиться, очі відводить, та кудись у куток, на межі марення хлопець. І коли він черговий раз погляд відвів, я і побачив, куди він так норовить подивитися. У кутку кістки лежали, а Федір руку підняв і тицяє туди. Я підвівся з корточок, думав мені туди йти треба, а він хвачить мене за руку, та з такою силою, що мене мало на підлогу не вклав. А тикати продовжує. Ну, я руку його відчепив, стілець до кута поставив і його туди — на плече закинув другу руку і ледве дотягнув. Ноги не ходять, тягне їх по підлозі. Усадив туди, та вирішив за дружиною сходити, хай нагодує бідолаху. Сходив за бабусею і чую, бовтає щось Федько, та жваво так! Воркує, як із дівчиськом, обіцяє щось, а щойно зайшли ми – замовк.
Так Оленка (бабусю звуть) і носила йому їжу, годувала. А одного разу каже, заходить і мало не закричала – він біля дверей повзе, рукою загребає, а в руці рвань. Не віддав він її, мало за руку не прикусив, коли вона йому допомогти встати намагалася. А вона в нас жінка не боязкого десятка, крикнула на нього, і як тільки він замовк, потягла його до вітальні. Хлопець сильно схуд, як тріска став, тож не дивно, що його бабуся забрала. Моторошно їй у будинку було, присутність когось ніби відчувала і тут вирішила знову в кут той подивитися, де кістки лежали, а немає їх там. Думала, я викинув нарешті, але я їх не чіпав, здавалося, ніби ці останки єдина мотивація Федько жити. Жаль його було страшно. Одного разу вночі я вийшов на поріг покурити, та бачу у вікні Федоровського будинку дівчину. Та гарну таку, що я думав, здається мені все це спросоння. А головне, Федя посміхався, щось казав їй, а дівчина по кімнаті кружляла, волосся, мало не до п’ят, та світле таке, як і вона. Місячне світло ніби через неї проходило. Наступного дня помер хлопець, знову виліз із крісла, та й поповз на кухню, а знайшли його в обійму з якимось ганчір’ям, на схожій сукні і з купою кісток. чим самого себе помер з якоїсь містичної причини. Мене аж озноб схопив. не хотів турбувати, залишив наодинці з думками і, мабуть, шкодував, що всю правду розповів.
Того ж вечора я зайшов до Іри, дівчинку яку я з дитинства знав, так вона на справжню дівчину перетворилася. І сказала вона, що чула від бабусі, ніби руки на себе наклала дівчина в хаті,де Федина сім’я жила, від того, що не сватався до неї ніхто, от і кинулась у колодязь. А до цього кістки видно не відкопував ніхто, так глибоко криницю не чистили. Батьки Федора до міста переїхали, будинок не стали продавати, лишили як пам’ять. Так один раз засидівся я в Іри до вечора, за північ вже було, а шлях тримав повз дому друга. Зупинився, згадав про нього, і не пам’ятав нічого поганого, як зауважив у віконці, що Федір як живий, усміхається, не худий, а навпаки, міцний і тримає дівчину за талію як у вальсі. І очі в нього зеленим сяяли, як раніше. Вони по кімнаті кружляли, а я зі страху вилупився на все це, а потім дав стрекача додому. Довго заснути не міг, а за три дні поїхав – кінець серпня, треба було готуватися до школи. Але історію пам’ятаю добре, і друга кращого ніколи не забуду. Ось така історія.